Серед наявних у нас справ Генерального Малоросійського військового суду, що стосуються знахарства і чаклунства, є одна надзвичайно цікава справа про продаж душі чортові. Її завели у вересні 1749 року в місті Глухові, в Генеральній військовій канцелярії і вона має такий заголовок: «Справа про колодника Івана Роботу, який відступив від Бога і віддався демону». 
Складається ця справа, крім відсутньої промеморії [пам’ятної записки] або відношення Генеральної військової канцелярії до духовної митрополії Київської консисторії, написаного у вересні того ж року, з таких документів:

1) промеморії-відповіді на неї Київської консисторії від 22 листопада 1749 року;
2) справжньої розписки Івана Роботи, яку повернули до справи і в якій він передав свою душу й тіло демонові;
3) указу Генеральної військової канцелярії до Генерального військового суду від 28 березня 1750 року;
4) прохання до цього суду Івана Роботи про якнайшвидший розгляд його справи від 25 травня того ж року;
5) його показання в тому ж суді 5 червня 1750 року;
6) напівзотліле рішення Генерального військового суду щодо Івана Роботи;
7) два рапорти Полтавської полкової канцелярії до цього суду про виконання його рішення — від 14 серпня 1750 року та 15 вересня 1751 року;
8) підписка батька підсудного, Федора Роботи, про прийняття ним сина з полкової в’язниці 15 вересня 1751 року.
Було б виснажливо для читачів читати всі ці документи, які з невеликими варіаціями передають нескладну справу про боговідступника Івана Роботу. Ми передамо сутність і перебіг цієї справи, наводячи лише найхарактерніші моменти з документів.      У м. Глухові, в Глухівській військовій канцелярії служив канцеляристом Іван Робота. Він був сином значкового товариша Федора Роботи, а перед тим навчався в Київській академії, зокрема опановував риторику та латинську мову. Чи мав його батько статки і як навчався син в академії, зі справи не видно, але можна зробити висновок, що ні батько його не володів статками, ні сам син не просвітився, як годиться, у тодішній святині наук. Уже три роки він служив тут, і йому було 22 роки.
Становище канцеляристів завжди і скрізь найсумніше: у власному розумінні вони живляться від крупинок, що падають з трапези їхніх панів-начальників. Таким було становище й Івана Роботи. Потреба долала його, допомоги не було ні звідки. У той темний за поняттями час у колі людей і вище за нього панувало повір'я, що там, де вже ніхто не допоможе, посприяє біс.        Одного хотів Робота – допомоги, надбавки, так би мовити, до платні, якої марно часом жадають і нинішні канцеляристи. Але допомогу від демонів можна отримати не інакше, як записавши їм душу. Для більшої, видно, міцності наважився бідний канцелярист, звісно, після тяжких роздумів, записати демонові не тільки свою душу, а й тіло. Але й розписка мала бути не простою: її треба було писати своєю кров’ю, а кров добути з власного мізинця.    Входячи в душу темної людини того часу, можна уявити собі весь жах її становища, її муки, страждання і боротьбу із самою собою, доки вона не покінчить із такою жахливою справою. А тут треба нести розписку в поле, куди-небудь на перехрестя, у темну ніч... туди, де немає людей, де чорти збираються, «на кулачки б’ються». Це, очевидно, виконав канцелярист, який шукав допомогу.   3 вересня козак сотні Глухівської Федір Рудковський подав у Генеральну військову канцелярію донесення, а разом із ним і карту, яку хожий Давид Вінда з товаришами знайшли за містом. У карті значилося від слова до слова так: