Серед наявних у нас справ генерального малоросійського військового суду, що стосуються знахарства і чаклунства, є одна цікава в багатьох відношеннях справа про продаж душі чорту. Виникла вона в м. Глухові, в генеральній військовій канцелярії, у вересні 1749 року, і має такий заголовок: Справа про колодника Івана Роботу, який відступив від Бога і віддав себе демону.           Складається ця справа, крім відсутньої промеморії [пам’ятної записки] або відношення генеральної військової канцелярії до духовної митрополії київської консисторії, написаної у вересні того ж року, з таких документів:1) промеморії-відповіді на неї київської консисторії 22 листопада 1749 року;2) повернутої при ній справжньої розписки Івана Роботи, якою він записав душу і тіло своє демонові;3) указу генеральної військової канцелярії до військового генерального суду від 28 березня 1750 року; 4) прохання до цього суду Івана Роботи про якнайшвидший розгляд його справи від 25 травня того самого року;5) його показання в тому самому суді 5 червня 1750 р.;6) напівзотлілого рішення військового генерального суду про Івана Роботу;7) двох рапортів до цього суду полтавської полкової канцелярії про виконання його рішення, 1750 року серпня 14 дня і 1751 року вересня 15 дня;8) підписка батька підсудного Федора Роботи в прийнятті ним сина з полкової в’язниці 1751 року вересня 15 дня.     Було б виснажливо для читачів перечитувати всі ці документи, які з невеликими варіаціями передають нескладну справу про боговідступника Івана Роботу. Ми передамо сутність і перебіг цієї справи, наводячи лише найхарактерніші місця документів.       У м. Глухові, в глухівській військовій канцелярії служив канцеляристом Іван Робота. Був він син значкового товариша Федора Роботи, а вчився перед тим у київській академії риторики, також був навчений і латинської мови. Яких статків був його батько і як навчався син в академії, зі справи не видно, але можна по суті справи зробити висновок, що ні батько його не володів статками, ні сам син не просвітився, як годиться, у тодішньому святилищі наук. Уже три роки служив він тут і мав від роду 22 роки. Становище канцеляристів завжди і скрізь найсумніше: у власному розумінні вони харчуються від крупинок, що падають від трапези їхніх панів-начальників. Таким було становище й Івана Роботи. Нужда долала його, допомоги не було нізвідки. У той темний за поняттями час у колі людей і вище за нього панувало повір’я, що там, де вже ніхто не допоможе, посприяє біс. Одного хотів Робота – допомоги, надбавки, так би мовити, до платні, якої марно часом жадають і нинішні канцеляристи. Але допомогу від демонів можна отримати не інакше, як записавши їм душу. Для більшої, видно, міцності наважився бідний канцелярист, звісно, після тяжких роздумів, записати демонові не тільки душу свою, а й тіло. Але й розписка мала бути не проста: її треба було писати своєю кров’ю, а кров добути з власного мізинця. Входячи в душу темної людини того часу, можна уявити собі весь жах її становища, її муки, страждання і боротьбу із самою собою, доки вона покінчить із такою жахливою справою. А тут треба нести розписку в поле, куди-небудь на перехрестя, у темну при тому ніч... туди, де немає людей, де чорти збираються, «на вкулачки б’ються». Усе це, очевидно, і виконав канцелярист, який шукав допомоги.    3-го вересня козак сотні глухівської Федір Рудковський подав у генеральну військову канцелярію донесення, а при тому донесенні й карту, яку хожалий Давид Вінда з товаришами знайшли за містом. У карті значилося від слова до слова так: